28/02/16

щось під ребрами таке коється, біси на скрипці грають.
падаюсь з неба, чимсь схожі на попіл, мої мрії-сніжинки.
на обличчі танцюють, впиваються в шкіру, потім тануть.
писати тобі вірші українською - це кінцева зупинка.

я про те, що у мене всередині - суміш айсбергу та лави.
я про те, що усе до цього вже давно йшло та близилось.
що всю мою ніжність, ніжність до твоїх очей-зерен кави
я на поезію витрачу, так, щоб тобі не залишилось.

бо… щось під ребрами таке коється, схоже на нудоту.
бо… і мир, і війна, і сон. мені би адаптуватись.
не зупиняються біси, грають симфонію, пишуть ноти.
продовжують цирк /не смішно/. хочеться десь сховатись.

я викраду ніж у бога, поки янголи грають в театр тіней,
проріжу дірку у небі по зіркам-контурам і залізу в ніщо.

бо хочеться у найтемніший вугол, подалі від всіх людей,
щоб ніколи й ніхто не спитався. та здається, що
навіть там я не зможу сховатися від твоїх очей.

недавно я ехала стоя в маршрутке и женщина, что сидела рядом, заплакала. я попросила ее не плакать. она сказала, что мы проехали мимо кладбища, где она похоронила своих маму и мужа. я сказала, что она сильная и со всем справится. я правда в это верю.
надеюсь и она поверила.

какой толк связывать свою жизнь с людьми, если они уходят из нее любыми способами?
люди бросают, люди предают, люди разочаровывают, люди умирают.

у м и р а ю т.

смерть, я тебя не боюсь.
на животном инстинкте заложено в людях подчиняться тем, кто сильнее и прятать от них глаза.
если мы будем играть в гляделки, я не моргну и не потуплю взгляд.

смерть.
я обещаю.